Українська полоністика

РІДНА МОВА ЯК ЧИННИК УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ Й САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ: ЗАПОВІТ ЧЕСЛАВА МІЛОША

Володимир Горбатенко — 2025-06-27

На основі аналізу життя і творчості Чеслава Мілоша з’ясовано основні аспекти розуміння ним ролі рідної мови як чинника утвердження національної ідентичності й самозбереження особистості в складних суспільно-політичних умовах. Виокремлено й охарактеризовано роздуми Ч. Мілоша про мову та її творчі можливості в поліжанрових книгах «Земля Ульро», «Абетка», «Придорожний песик» та кращих поетичних творах, таких як «Моя вірна мово», «Значення», «Будяк, кропива», «Завдання», «Вступ» та ін. Показано діяльність і позицію Ч. Мілоша щодо використання рідної мови в умовах еміграції, відірваності від національного середовища, вітчизняного літературного процесу. З’ясовано, що Мілош, утверджуючи власний категоричний імператив («вперто триматися своєї мови»), відкрив безмежність можливостей і відтінків рідної мови: показав її залежність від особливостей національної історії і традиції; переконливо продемонстрував, що мова є мірою всього сущого на землі, особливо для поета, вірші якого пишуться під її диктовку; поглибив розуміння влади мови над людиною і світом, її здатності фіксувати неповторні фрагменти дійсності в слові та образі; відкрив транскордонні характеристики мови, її спроможність демонструвати багатобарвну картину світу через проникнення в інші мови й таємниці інших цивілізацій. На основі позиції Мілоша щодо використання рідної мови визначено перспективи подальших досліджень мовної проблематики, зокрема: аналіз семантичних особливостей різних мов у контексті їхньої здатності до гармонійної інтеграції у світовий простір; виявлення визначальних характеристик функціонування національних мов у творчому доробку інтелектуалів різних країн і народів; подальше осмислення поліжанрових форм слововираження; розкриття і співставлення мовних засобів як чинника фальсифікації дійсності та засобу забезпечення гуманістичного поступу людства.

РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ЯК СУБ’ЄКТ ВПЛИВУ НА ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ СУЧАСНОЇ ПОЛЬЩІ

Олександр Костюк — 2025-06-27

Досліджується роль і механізми впливу Римо-Католицької Церкви на формування та реалізацію зовнішньої політики Польщі від демократичного переходу 1989 року до сьогодення. У сучасній міжнародній системі зростає значення релігійного фактора, що особливо актуалізує вивчення впливу конфесійних інституцій на державну політику. Польща з її понад 95-відсотковим католицьким населенням становить унікальний випадок для аналізу взаємодії релігійних та політичних структур у зовнішньополітичній сфері.

Матеріалом дослідження є конституційно-правові документи, включаючи Конкордат 1993 року, стратегічні документи зовнішньої політики Польщі, статистичні дані Центру дослідження громадської думки (CBOS), програмні документи політичних партій та заяви церковних ієрархів. Методами дослідження є інституційний аналіз церковно-державних відносин, контент-аналіз зовнішньополітичних стратегій, статистичний аналіз соціологічних даних щодо релігійності населення.

У результаті дослідження встановлено структурну амбівалентність церковного впливу: розгалужена система формальних каналів взаємодії поєднується з периферійністю зовнішньополітичних питань у реальному церковно-державному діалозі. Найефективнішим виявився вплив на аксіологічні засади зовнішньої політики через інкорпорацію християнських цінностей у стратегічні документи. Кейс європейської інтеграції демонструє прагматичну адаптивність церкви під тиском геополітичних реалій. Водночас внутрішні секуляризаційні процеси та феномен «картелізації церкви» обмежують її мобілізаційний потенціал і перетворюють з незалежного актора на інструмент легітимації урядових ініціатив. Отже, церква залишається важливим, але поступово втрачаючим вплив суб’єктом формування зовнішньої політики сучасної Польщі.

РОЛЬ ДУХОВЕНСТВА В ПРОЦЕСАХ ПРИМИРЕННЯ ТА ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ КОЛЕКТИВНОЇ ТРАВМИ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ НА ВОЛИНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ірина Панчук — 2025-06-27

У статті розглядаються миротворчі акції та роль католицького і православного духовенства у процесах подолання історичних травм минулого, зокрема наслідків українсько-польського протистояння під час Другої світової війни. З початком повномасштабної російської агресії саме Польща, одна з перших, прийшла на допомогу Україні, надаючи прихисток громадянам України та право на тимчасове проживання, і військову допомогу. Проте у 2023 році відбувається «погіршення» українсько-польських відносин. Почали з’являтися інтерпретації про прагматичну, наполегливу політику України щодо Польщі та не поступливість української сторони у питаннях історичного минулого, наприклад, у питанні пошуку та ексгумації поляків, які загинули під час Другої світової війни на Волині та Галичині. Відтоді на порядку денному з новою силою почало підніматися питання взаємних історичних претензій, які підігрівалися емоційними, недостатньо виваженими коментарями політиків та експертів з обох сторін. Поза сумнівом, українсько-польські відносини внаслідок таких історичних протистоянь отримали значний баласт негативних міфів і стереотипів, звільнення від яких полягає у подоланні результатів історичних травм, використання миротворчого дискурсу та актуалізації на поняттях «примирення», «порозуміння», «злагода». На нашу думку, в українсько-польських дискусіях довкола болючих, трагічних тем минулого особлива миротворча роль має належати духовенству. Останнє має сприяти примиренню, налагодженню міжнаціональної та міжконфесійної співпраці довкола трагічних моментів колективної історії, обтяженої негативними стереотипами та образами. Причому пам'ять про негативний історичний досвід не повинна акцентуватися на взаємних болючих образах минулого, а скоріше на перспективах спільного майбутнього.

Теоретичні та методичні проблеми дослідження новітніх релігійних рухів у польській історіографії

Олег Соколовський — 2025-06-27

У статті проаналізовано теоретичні та методичні засади польських досліджень присвячених реформаційним рухам у Східній Європі. Встановлено, що базові наукові дослідження репрезентують праці не лише сучасних учених, а й дореволюційні видання, в яких систематизовано й проаналізовано історико-культурний матеріал на основі оригінальних джерел, великої документальної спадщини. Виявлено вагоме місце у вивченні та систематизації архівних матеріалів належить польським дослідникам ХІХ ст. які не лише здійснили ґрунтовний аналіз попередніх наукових розробок, які містяться в історичних хроніках, а й узагальнили оригінальну літературну спадщину, накопичену реформаційно-протестантським середовищем у польських, литовських й українських землях. Вони детально вивчили й аналізували їх рукописне і друковане значення, джерела науково-освітнього характеру, літературу шкільних і культурних закладів. Автори продовжили пошук документів, здійснивши плідні аналітичні дослідження у релігійно-культурному житті Польщі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, що підготували достатню наукову базу для подальших досліджень.Визначено, що сучасну польську історіографію з проблем Реформації та релігійних рухів у Східній Європі представлені працями у яких репрезентовано багатоманітний вимір ренесансно-реформаційного життя в східноєвропейському регіоні, досліджено особливості релігійної й культурно-освітньої діяльності социніанства, його оригінальні літературні пам’ятки. Важливим науковим доробком зазначених авторів є розкриття структурно-типологічних особливостей Ренесансу і Реформації у Речі Посполитій, зокрема й на українських землях. При цьому деякі матеріали присвячені окремим сторінкам історії вільнодумства саме в Україні.Доведено, що в більшості публікацій польської історіографії відсутній спеціальний аналіз вітчизняного релігійного становища, розкриття його особливостей й умов функціонування у релігійно-культурному житті України. Сучасна польська історіографія обмежується вивченням руху польських братів в українських землях і констатацією необхідності дослідження взаємних контактів східнослов’янських релігійних рухів і польсько-литовського аріанства. Встановлено, що й у новітній історіографії, яка звертається до Реформації й релігійно-церковного життя у Східній Європі, Україну продовжують розглядати переважно як найбільш прийнятний ґрунт у поширенні релігійно-раціоналістичних ідей.

ІСТОРІЯ ТА ЕТНОГРАФІЯ В ЛІТЕРАТУРНІЙ СПАДЩИНІ МІХАЛА ГРАБОВСЬКОГО

Ірина Андерсон — 2025-06-27

У цій розвідці проаналізовано твори польського критика, письменника та громадського діяча ХІХ століття Міхала Грабовського. Зокрема в статті розглянуто повісті «Пан Канівський староста», «Пан староста Закшевскі», «Коліївщина і степи», оповідання «Заметіль у степах», літературно-критична праця «Література і критика», а також етнографічне дослідження «Україна давня і теперішня». Його прозові твори відзначаються глибоким інтересом до історії, культури, побуту, фольклору та соціальних процесів на тогочасних польських і українських землях. У повісті «Коліївщина і степи» М. Грабовський звернувся до подій Коліївщини 1768 року, а саме гайдамацького повстання проти польської шляхти та уніатської церкви на Правобережній Україні. Тут є описи степів; пісні та думи, які супроводжують вчинки героїв і події, підкреслюючи їхній зв’язок із народною традицією; побут селян і козаків – їхні традиції, вірування, спосіб життя. В оповіданні «Заметіль у степах» акцент зроблено на житті окремих особистостей (козаків, селян, мандрівників), які стикаються з жорстокістю природи й історичними обставинами. З етнографічних мотивів представлено степовий простір як символ свободи й смертельної небезпеки; завірюху (заметіль) як ознаку хаосу, що загрожує людині; козацький побут (традиції, звичаї, вірування). У повісті «Пан Канівський староста» висвітлено конфлікти між представником влади та українським населенням, яке не бажало терпіти несправедливості та свавілля. А в праці «Пан староста Закшевскі» Грабовський описав традиції, звичаї, важке економічне становище селян, конфлікт між католиками та православними, «уніятизацію» релігії; відтворено українську мову. Етнографічний твір «Україна давня і теперішня» є важливим джерелом для вивчення історії та етнографії України, де Грабовський аналізував історію України з часів Київської Русі, козацтва та Гетьманщини. Він згадував Хмельниччину, Руїну, Коліївщину та оцінював роль козацтва як захисників української ідентичності. Проте найбільш детально козацька тематика проаналізована митцем у «Літературі і критиці».

Визначальними критеріями стосовно художнього твору для критика Міхала Грабовського були спорідненість із народною творчістю, відтворення автентичного історичного тла, досконала поетична форма тексту.

МЕМУАРНА СПАДЩИНА ГАБРІЕЛИ ПУЗИНІНОЇ ТА ЄВИ ФЕЛІНСЬКОЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Вікторія Білявська — 2025-06-27

У статті «Мемуари із життя» Є. Фелінської і «У Вільні та литовських дворах» Г. Пузиніної розглядаються як яскравий приклад жіночої мемуарної літератури епохи романтизму. Установлено, що на початку ХІХ ст. значна кількість польських аристократок захоплювалася написанням мемуарів, спогадів, травелогів і веденням щоденникових записів, про що свідчить розлогий канон авторок і текстів цього періоду. Подібне зацікавлення мемуарною літературою, на що вплинули вагомі історичні події в Європі та раптові зміни, до яких вони призвели, дозволило жінкам почати виходити за межі приватної родинної сфери.

Є. Фелінська, яка походила із зубожілої провінційної шляхти, займалася активною громадською діяльністю, входила до підпільної організації «Союз польського народу» Ш. Конарського, була засуджена до заслання, після повернення додому й виходу у світ «Спогадів із подорожі до Сибіру» стала відомою мемуаристкою. Життя Г. Пузиніної, представниці відомого аристократичного роду Гюнтерів, зосереджувалося у Вільні та Добровлянах, віддзеркалюючи особливості способу існування вищого товариства, зокрема, відвідування салонів, балів, Віленської опери, театру, благодійних вечорів і інших заходів. Г. Пузиніна була відомою письменницею, окрім згаданих мемуарів, залишила кілька збірок поезії та оповідань.

З’ясовано, що на структуру мемуарів в обох випадках значно вплинули редактори і видавці, проте, у діяльності з Є. Фелінською, авторка мала змогу самостійно ухвалювати відповідні рішення. Спогади Г. Пузиніної, обмежуючись майже герметичною сферою родинного життя, зосереджені на родинно-побутовій проблематиці, а історичні події залишили на сторінках лише поодиноке відлуння. Є. Фелінська, яка чітко уявляла свою читацьку аудиторію, цілеспрямовано намагалася представити весь вимір культурної та суспільно-історичної проблематики.

ВОКАТИВ ЯК ІНДИКАТОР ПОЗИТИВНОЇ ВВІЧЛИВОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ПОЛЬСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ)

Алла Болотнікова — 2025-06-27

У статті проаналізовано прагматичні характеристики вокатива з погляду позитивної ввічливості в польській та українській комунікативних культурах. Поділяючи думку більшості дослідників, що кличний відмінок репрезентує значення привернення й підтримання уваги, дослідниця акцентувала увагу на здатності комунікативних партнерів за допомогою вокатива керувати процесом інтеракції, використовуючи прагматичну стратегію впливу на емоційний стан адресата. Пояснено вживання вокатива, з погляду реалізації стратегії позитивної ввічливості, а також відповідних пресупозицій. Доведено, що кличний відмінок є одним із маркерів репрезентації мовця через значення емоційності, доброзичливості, поваги, щирості, іноді інтимності. Авторка наголошує, що вокатив демінутивів модифікує комунікативні стосунки співрозмовників у бік ефективнішого спілкування шляхом демонстрування позитивного й доброзичливого ставлення до адресата. Мовець дбає про психологічну близькість із реципієнтом, який, відчуваючи, що адресат його шанує, є відкритий до діалогу, охочий до співпраці й порозуміння. Кличний відмінок маркує залучення адресата в персональну сферу адресанта. Наголошено, що існує чітка кореляція між уживанням кличного відмінка й зверненням до тієї ж особи. Вокатив впливає на комунікативний процес, а його вживання реалізовує прагматичну стратегію впливу на адресата, скорочуючи соціальну та персональну дистанції. Комунікативно-прагматична стратегія кличного відмінка реалізується через планування співрозмовниками своєї поведінки, яка спрямована передовсім на реципієнта через окреслення його соціальної ролі й репрезентацію взаємин між інтерактантами. Кличний відмінок, репрезентуючи значення привернення й підтримання уваги як первинних категорійних ознак, вирізняється з-поміж інших прагмем ввічливості, значення яких посилюють різноманітні інтенсифікатори, зокрема суфікси, присвійні займенники, поширювачі, повтори, інверсія тощо.

АКТУАЛІЗАЦІЯ ПІДЛЯСЬКОГО ДІАЛЕКТНОГО МОВЛЕННЯ В ПРОЗОВОМУ ДИСКУРСІ (НА МАТЕРІАЛІ АНТОЛОГІЇ УКРАЇНОМОВНОГО ПИСЬМЕНСТВА ПІДЛЯШШЯ «КРАЇНА СВОЙОГО СЛОВА»)

Галина Гримашевич — 2025-06-27

Статтю присвячено актуалізації підляського говіркового мовлення в прозовому художньому дискурсі письменників – вихідців із Підляшшя – на матеріалі зразків малої прози, уміщених в антології україномовного письменства Підляшшя «Країна свойого слова» (2023), яку впорядкував Юрій Гаврилюк, у контексті збереження в них передовсім діалектних рис, розташованих поза межами України підляських говірок, насамперед у царині фонетики та морфології, та цілком закономірного впливу на різні рівні, передовсім фонетичний і лексичний, польської мови, в оточенні якої вони перебувають. Застосування методу суцільного відбору (для визначення наповнення досліджуваних творів діалектними особливостями та їх взаємодії з польськомовними елементами), контекстуального аналізу (для характеристики підляських діалектизмів та використаних письменниками поряд із ними вкраплень із польської мови в художніх текстах); описового методу (для систематизації та інтерпретації аналізованого матеріалу) дало підстави поділити прозові твори письменників на дві групи: 1) написані літературною мовою; 2) створені підляськими говірками. Саме друга дає змогу, з одного боку, виокремити в них насамперед актуалізовані майстрами красного слова й передані з максимально точним відтворенням підляські діалектні риси, які відзначають українські та польські лінгвісти, досліджуючи підляське говіркове мовлення, а з іншого – польськомовні елементи, які функціюють у мовленні персонажів та в авторській мові поряд із діалектними, хоча значно меншою мірою, що свідчить про те, що підляшуки, незважаючи на вплив польської мови, намагаються максимально зберегти свою ідентичність у мові, а письменники – актуалізувати підляську говірку в текстах.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ДІЄСЛІВНИЙ КОНТИНУУМ У ЩОДЕННИКОВОМУ ДИСКУРСІ ХVІІІ СТ.

Василь Денисюк — 2025-06-27

У статті досліджено функціонування особових форм дієслів минулого часу в українській мові XVIII століття. Особлива увага зосереджена на «Щоденнику» генерального хорунжого Миколи Ханенка – унікальній пам’ятці приватної писемности, що відображає живе мовлення та повсякденні реалії того часу. Автори обґрунтовують важливість щоденникових записів як цінного лінгвістичного джерела, яке дає змогу виявити архаїчні форми, вплив інших мов та наявність паралельних граматичних конструкцій, що свідчать про перехідний характер мови XVIII століття. Важливою частиною дослідження є критичний перегляд попередніх тверджень про російськомовність «Щоденника» М. Ханенка. Автори аргументують, що значна частина українських мовних рис могла бути нівельована та «підігнана» під російську мову середини – кінця ХІХ століття під час підготовки тексту до друку, що може підтвердити порівняльний аналіз публікацій щоденникових записів різних років і видань. У статті акцентовано на подвійному впливі на українську мову XVIII століття: з одного боку, ще потужної українсько-польської традиції використання форм минулого часу, яка мала спільні риси з іншими слов’янськими мовами; з іншого – переведення українських лівобережних канцелярій на російсько-імперський діловий стандарт. Цей вплив, що супроводжувався політичним тиском і спробами вилучити українську мову з єдиного «східнослов’янського» ареалу, призвів до поступового знищення спільних рис і таврування деяких форм як «пережиткових». На основі докладного аналізу «Щоденника» М. Ханенка визначено кількісні дані та наведено контекстні приклади вживання особових форм минулого часу (1-ої ос. одн.: -емъ, -омъ; 2-ої ос. одн.: -есь; 3-ої ос. одн.: -лъ; 1-ої ос. множ.: -смо, -сьмо, -сьмося). Виявлено, що, попри жанрову специфіку щоденника, яка передбачає домінування однини, у записах М. Ханенка переважають форми множини, які автор використав виключно для позначення дій, виконаних кількома особами. Суттєвим є спостереження, що останнє зафіксоване вживання таких форм у щоденникових записах датоване 1743 роком, що може свідчити про їхній поступовий вихід із писемної практики під впливом соціополітичних чинників – імперської мовної політики на зближення української мови з російською, тоді як форму 3-ої ос. одн. чол. р. востаннє зафіксовано 1749 р.

ПОЛЬСЬКА МОВА ЯК СКЛАДОВА В МОВНОМУ ЛАНДШАФТІ МІСТА ТУРКА

Юлія Нодь — 2025-06-27

Статтю присвячено аналізу особливостей мовного ландшафту міста Турка Самбірського району Львівської області. Описано факти історії міста, звернено увагу на культурні особливості для розуміння сучасного мовного ландшафту. Зазначено, що географічне положення Турки було сприятливим для розвитку торгівлі в минулому, оскільки через неї проходив торговий шлях із Польщі в Угорщину, а отже й для контактування між представниками різних національностей. Огляд історичних даних дозволив краще зрозуміти та належно оцінити культурне надбання міста, його важливість у відтворенні історичної пам’яті та ідентичності громади.

Наголошено на тому, що місто Турка має своєрідну історію, культуру, яка впродовж століть розвивалася під впливом інших культур. На формування сучасного мовного ландшафту міста в різні історичні періоди впливала польська, німецька та єврейська культури. У 1862 році в місті відкрито державну чотирикласну школу з польською мовою навчання, хоча українське населення за кількістю перевищувало польське. Сьогодні функціонують три заклади загальної середньої освіти та професійний ліцей, у яких навчання проводять державною мовою.

У процесі аналізу мовних знаків виявлено, що в місті Турка домінують одномовні українськомовні написи. Однак у мовному ландшафті населеного пункту зафіксовано й використання інших мов, зокрема польської та англійської. Двомовні українсько-польські написи відображають історичні, культурні та мовні особливості цього регіону. Символічні написи англійською відчиняють двері міста до європейської спільноти. Через жахливі події ХХ століття майже повністю зруйновано синагогу. Написів мовою івриту не збереглося. Німецької мови на символічних написах не виявлено.

Аналіз мовного ландшафту міста Турка дозволяє не лише краще зрозуміти культурну та історичну спадщину регіону, а й відкриває можливості для подальшого дослідження впливу мовного середовища на формування ідентичності та взаєморозуміння між різними культурами.

ВІРУВАННЯ ПРО ЗИМОВІ ОПАДИ В ЕТНОЛІНГВІСТИЧНОМУ АСПЕКТІ: СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ПАРАЛЕЛІ

Антоніна Плечко — 2025-06-27

Статтю присвячено дослідженню середньополіських вірувань про зимові опади в етнолінгвістичному аспекті в контексті польських вірувань про зимові опади. Джерельним підґрунтям слугували власні польові записи, зроблені в 43 середньополіських говірках Житомирщини. Узагальнено наявні етнографічні та діалектні матеріали щодо вірувань про зимові опади в українській культурній традиції; здійснено системний опис традиційних вірувань про зимові опади в середньополіських говірках крізь призму цілісного культурного тексту; виявлено систему опозицій; проведено паралелі з відповідними польськими віруваннями (на основі словника Є. Бартмінського «Словник народних стереотипів і символів»); установлено структуру досліджуваного культурного явища в складі системи різнопланових одиниць. Так вербальними компонентами середньополіських вірувань про зимові опади є номінації, повʼязані з уявленнями про сніг, мороз, іней, бурульки, відлиги та інші зимові явища, представлені словами, словосполученнями, реченнями та мікротекстами. Одиницями агентивного плану змісту вірувань є люди-спостерігачі за зимовими опадами; люди, які виконували різні дії під час зимових опадів; персоніфікований образ Мороза, що малює візерунки на вікнах та якого запрошували кутю їсти; персоніфікований образ Зими тощо. Одиниці акціонального плану змісту – процесуальна поведінка першого снігу, морозу, бурульок, заметілі; людські дії, повʼязані з розчищенням снігу; ритуальні дії закликання Мороза кутю їсти; обкурювання дерев та полів димом. Одиниці реалемного плану змісту – вогнища та дим як ритуальні предмети захисту поля від морозу; солома як предмет захисту дерев від морозу; кутя – ритуальна каша, яку запрошували Мороза поїсти; ласиці – замерзлі візерунки на вікнах, що вказують на сильний мороз; бурульки, шапки снігу, кучугури снігу, гори снігу – символи зими, утворені зимовими опадами; лижі, санки, машина, трактор – транспортні засоби, які використовували взимку; заступи – знаряддя праці, якими розчищають дороги, стежки від снігу. Одиниці атрибутивного плану – характеристики снігу, зими, морозу, бурульок. Одиниці локативного плану – засніжені стежки та дороги; хати та огорожі, які засипало снігом; вікна, укриті візерунком від морозу; дерева, укриті шапками снігу; колодязі та річки, у яких замерзала вода. Одиниці темпорального плану: день випадіння першого снігу; свята, у які спостерігали за поведінкою та кількістю снігу; намерзанням снігу на деревах, бурульки.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ МОВНІ ЗВ’ЯЗКИ: ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ

Валентина Титаренко — 2025-06-27

У статті проаналізовано основні напрацювання дослідників у царині польсько-українських контактів від найдавніших часів до сьогодення. У працях науковців спостережено, що найпотужніший вплив відбувався на українську мову в XVI–XVII ст., тому велику кількість праць науковців спрямовано на аналіз польсько-українських контактів саме в цей період. Описано різносторонність таких розвідок: вияв тематичного наповнення полонізмів, характеристика польських слів в окремих творах, жанрах, стилях, позначення польського впливу на українській антропонімійній, фразеологійній системах української мови, особливості адаптації полонізмів до мови-реципієнта, зміни в структурі польських запозичень тощо.

Невіддільними від діахронних досліджень є також праці на виявлення польських впливів в українських наріччях, зокрема особливості функціювання полонізмів в пограничних та несуміжних діалектах і под.

Окреслено інші аспекти вивчення польсько-українських зв’язків у лінгвістиці – проблемні місця та особливості перекладів з польської на українську, мовної асиміляції поляків на українській території за несприятливих суспільно-політичних умов, лінгвальний статус афоризмів у знаковій парадигмі польської лінгвокультури тощо.

У аналізованих студіях описано низку труднощів, які виникають у процесі дослідження польського впливу та питання, що потребують глибших розвідок: який відсоток посідають полонізми в українській мові; на яких тематичних групах найбільше позначився вплив польської мови; у яких жанрах і на якій території він найбільше проявляється; еволюція полонізмів у сучасній українській мові; функціювання полонізмів у говірках української мови тощо. На сьогодні немає комплексного дослідження, яке показало б уживання полонізмів хоча б на одному часовому зрізі (наприклад XIV–XV, XVI–XVII, XVIII, XIX ст.), у певному стилі (діловий, художній, конфесійний тощо). Перспективними є дослідження наслідків польсько-української взаємодії в сучасних говорах досліджуваного нами терену, у яких варто простежити, чи відігравали роль полонізми у формуванні північноукраїнського мовного ареалу.

«БУВ АВТОР – НА ЧУЖУ НЕ ЗАЗДРИВ ДОБРУ СЛАВУ»: ВПЛИВ ПРОСВІТНИЦЬКОЇ БАЙКИ НА УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Оксана Чаплінська — 2025-06-27

У статті зосереджено увагу на байкописі української літератури першої половини ХІХ ст. З’ясовано, що в цілому просвітницькому дискурсу в українській літературі характерний амальгамний тип художнього мислення. У межах просвітницької аксіології пріоритетність належить концепції раціональності, за якою беззаперечної цінності набуває здоровий глузд (а звідси в українській літературі ідилічне розуміння селянина як «природної людини» аналогічно до пошуків у французькій літературі «природної особистості» Ж.-Ж. Руссо чи «розумної істоти» у Вольтера). Також у цей час формується уявлення про те, що література в складних життєвих обставинах спроможна допомогти зробити «правильний» моральний вибір і обрати відповідну лінію поведінки, що, зважаючи на дидактичний характер жанру байки надає їй особливого літературного статусу. «Прочитання» українського байкопису крізь призму художньо-естетичної просвітницької стратегії дозволило визначити вплив творчості Ж. Лафонтена та І. Красицького як домінантний. Байки Лафонтена, які завдяки перекладам П. Білецького-Носенка стали відомі українському читачеві, поєднали мігруючі сюжети байки, алегорію, колізію, що корелювалась із сучасністю, й національні характери персонажів, а також стимулювали українських письменників спробувати свої сили в написанні байки лафонтенівського ґатунку. Визначено, що українсько-польські байкарські зв’язки найяскравіше представлено у творчості П. Гулака-Артемовського. Зважаючи на полоністичний вектор його діяльності, цілком обґрунтованим є літературне зацікавлення митця байками І. Красицького, що були спрямовані проти пихатої шляхти, «чорного неуцтва» й забобонів. П. Гулак-Артемовський використав байки «польського Вольтера» як матеріал, здійснивши їх різне оброблення: від точного додержання форми до форми байки-казки через розширення сюжету. Установлено, що репрезентативним для увиразнення українсько-польських байкарських зв’язків є аналіз «літературно-побутового комплексу» (О. Борзенко) П. Гулака-Артемовського, тобто байки-казки «Пан та Собака», яка була надрукована разом із «Суплікою до Грицька К[вітк]и» та зверненням до читачів «Люди добрі, і ви, панове громада!». Обрана тактика публікації засвідчила вплив просвітницьких стратегій не тільки на український художній дискурс, а й на культурне та громадське життя українців.

СТРУКТУРНЕ МОДЕЛЮВАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ АФОРИСТИКИ

Наталя Шарманова — 2025-06-27

Ціннісним вектором у новітніх дослідженнях з польської афористики є її осмислення як традиційної дискурсивної практики з чітко окресленими ознаками на основі здобутків у царинах структурної лінгвістики, функціональної лінгвістики, семасіології, етнолінгвістики й дискурсології.

Афоризм кваліфікуємо як індивідуально-авторський образний вислів, який репрезентує систему філософських, етичних, естетичних узагальнень і функціонує на базі синтаксичної конструкції.

Мета статті полягає в описі структурних і семантичних особливостей польських афоризмів.

У дослідженні обґрунтовано лінгвістичні засади афористики з урахуванням досягнень сучасної світової лінгвістичної думки. Афоризми польської мови диференційовано за формально-граматичним і семантичним критеріями, зокрема схарактеризовано структурні різновиди афоризмів на основі закономірностей узагальнення процесуально-подієвих ситуацій.

За співвідношенням висловленого афоризми, організовані як еквіваленти простого речення, розмежовуємо на стверджувальні й заперечні структури. Під стверджувальними розуміємо афоризми, у яких встановлюваний зв’язок між суб’єктом і предикатом усвідомлюється як реальний, тобто установлений на модальній підставі. Стверджувальні афоризми представлені різноманітними моделями. Заперечні структури мають протилежне модальне представлення.

Структурно-семантична організація афоризмів-еквівалентів простого речення передбачає диференціацію афористичного дискурсу польської мови за значенням і граматичною формою вираження предикативного центра.

Афоризми, співвідносні зі складним реченням, поділяються на 2 підтипи: 1) афоризми, що мають дві предикативні частини; 2) афоризми, що мають три і більше предикативні частини.

Афоризми, співвідносні зі складною синтаксичною конструкцією відповідно до способу зв’язку між реченнями, поділяються на структурні різновиди відповідно до специфіки зв’язку між структурними компонентами: структури з ланцюговим (послідовним) зв’язком; структури з паралельним зв’язком; структури з комбінованим зв’язком.

Здійснена спроба структурно-семантичної класифікації афоризмів у польській мові дає змогу визначити комплекс семантичних явищ, що лежать в основі структурної модифікації афористичних висловів.

Актуалізація структурного й семантичного критеріїв у межах афористичного вислову детермінує ціннісне наповнення мовної одиниці. Для афоризмів із розгорнутою структурою (дві і більше предикативних частин) характерним є глибше розкриття світоглядних орієнтирів, інтелектуальне освоєння Всесвіту й переосмислення узагальненого суспільного досвіду, що більш виразно категоризує фрагменти національної мовної картини світу.

РОЗВИТОК ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ЯК ВАЖЛИВИЙ НАПРЯМОК ЗАГАЛЬНОПЕДАГОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ І СТАНОВЛЕННЯ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Інна Асаулюк — 2025-06-27

У статті розкривається зміст навчальної дисципліни «Основи педагогічної майстерності» та його спрямованість на розвиток професійно-педагогічної компетентності як важливого напрямку загальнопедагогічної підготовки і становлення фахівця з фізичного виховання. Важливою ознакою змісту є його практикоорієнтованість, оскільки спрямований на розвиток у здобувачів вищої освіти педагогічного мислення, творчої уяви, мовленнєвої компетентності, формування вмінь внутрішньої і зовнішньої педагогічної техніки та формування індивідуального стилю професійної діяльності. Його потенціал містить у собі широкі можливості для розвитку пізнавальних інтересів, стимулюванні прагнення до професійного самовдосконалення, творчих здібностей. З поміж загальних компетентностей, які формує навчальна дисципліна: здатність оволодівати сучасними знаннями, працювати в команді, використовувати оптимальні засоби впливу, здатність до міжособистісної взаємодії, здатність бути критичним і самокритичним, творчо застосовувати набуті знання у практичних ситуаціях, спонукати здобувачів освіти до зміцнення здоров’я, застосовувати сучасні технології управління суб’єктами сфери фізичної культури і спорту, здатність до безперервного професійного розвитку і фізичного самовдосконалення. Таким чином, зміст характеризується всеохопністю, відображає всі складові, напрямки і аспекти педагогічної майстерності. Запропонований підхід до вивчення навчальної дисципліни «Основи педагогічної майстерності» та проведення університетського конкурсу педмайстерності забезпечує формування високого рівня її складових: майстерності усного мовлення, майстерності спілкування, майстерності проведення уроку та виховного заходу, майстерності володіння собою, а також майстерності розв’язання проблемних педагогічних ситуацій.

ОСНОВИ ДОСЛІДНИЦЬКОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ПОЛІКУЛЬТУРНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ-ФІЛОЛОГА В УМОВАХ ПОЛІСЬКОГО РЕГІОНУ

Олена Березюк — 2025-06-27

У статті розглянуто проблему полікультурної підготовки майбутнього вчителя-філолога в умовах Поліського регіону, акцентовано увагу на дослідницькій спрямованості змісту полікультурності. Виявлено, що полікультурна підготовка розглядає закономірності розвитку полікультурної освіти як складової загальної освіти, розкриває її роль в подальшому розвитку наукової педагогічної теорії та практики, формує високоосвічених, духовно багатих і морально стійких особистостей, гідних громадян та спеціалістів демократичної європейської держави.

Як одну з складових полікультурної підготовки, автори аналізують етнокультурну підготовку майбутнього вчителя-філолога. Етнокультурна підготовка посідає чільне місце у формуванні науково-практичних педагогічних знань і є актуальною проблемою в розвитку сучасних освітньо-виховних систем України і Полісся зокрема. Звертається увага на те, що етнокультурна підготовка є результативно-діяльнісною характеристикою народознавчої освіти і культивує в особистості українознавче спрямування, забезпечує органічний взаємозв’язок з сучасними принципами педагогічної професійної освіти. В статті також звертається увага на певні напрями етнокультурної підготовки, а саме громадянський, духовно-моральний, етносоціальний, етновалеологічний та фамілістичний.

Автори відмічають. що важливо ще в період навчання у вищому педагогічному закладі освіти навчити здобувачів бачити проблеми полікультурного характеру, аналізувати їх, виділяти провідні ідеї, які лежать в основі пошуку їх розв’язання, розробляти конструктивні схеми і варіанти практичних рішень. Тому в Житомирському державному університеті на базі науково-методичної лабораторії «Освітньо-виховна система Полісся», яка тісно співпрацює з відділом україністики в Оломоуцькому університеті імені Ф.Палацького в Чеській Республіці, системно пропагуються ідеї полікультурної підготовки майбутнього вчителя-філолога на науково-практичних конференціях, семінарах, при стажуванні студентів майбутніх вчителів-філологів, де розглядаються проблеми вивчення національної ідеї в педагогічних здобутках провідних українських вчених, розвиток чеського шкільництва, ідеї етнокультурної підготовки, здійснюється міжнародна співпраця в галузі професійно-педагогічної діяльності з освітніми закладами інших регіонів, зокрема Польщі, національна меншина якої на Житомирщині досить численна, і проблеми польського шкільництва актуальні в процесі полікультурної підготовки майбутніх вчителів-філологів.

ПЕДАГОГІЧНІ РОЗВІДКИ ПРО ВОЛИНСЬКИХ ЧЕХІВ В УКРАЇНІ

Юлія Березюк — 2025-06-27

У статті проаналізовано інтеграцію національних меншин, які проживали на території сучасної України в ХІХ ст. та на початку ХХ ст., зокрема волинських чехів, в українське суспільство.

Автори описують історичний, культурний та активний педагогічний вплив волинських чехів на розвиток культури, економіки, освіти тодішньої України. Зазначено, що розуміння важливості створення системи національної освіти, шкільництва на становлення демократичного, розвинутого суспільства сприяло появі культурно-освітніх інституцій, які існували на території України.

Вони зіткнулися з певними труднощами у розвитку шкільної освіти, зокрема це був мовний бар'єр, фінансові проблеми, застарілі методи та форми навчання, а особливо контроль з боку російського уряду. У статті зазначено, що важливу роль у підтримці освіти серед чехів відігравали громадські організації, такі як Чеське товариство ім. Я.А. Коменського та Чеська Матіца Шкільна. Вони засновували школи, підтримували їх фінансово та організовували культурно-просвітницькі заходи. У 1930-х роках політична ситуація в СРСР призвела до закриття багатьох національних шкіл, включно з чеськими, як частину загальної політики ліквідації національних меншин. Незважаючи на труднощі, волинські чехи змогли зберегти свої освітні та культурні здобутки завдяки організаціям і громадським ініціативам, що сприяло розвитку освітніх інституцій навіть у міжвоєнний період. Один з найяскравіших прикладів педагогів-експериментаторів був В. Пршигода. Його основні ідеї полягали у створенні єдиної школи, диференціації, трудової і виробничої школи, запровадженні індивідуального навчання, зосередженні уваги на колективному вихованню, науковому управлінні школою, зміцненні шкільного самоврядування, шанобливому ставленні до дитини.

Україно-польське співробітництво у контексті діяльнісного підходу та сучасних викликів

Олександра Дубасенюк — 2025-06-27

У дослідженні проаналізовано основні напрями україно-польського співробітництва у контексті сучасних викликів. Виділено такі аспекти: підготовка наукових кадрів, діяльність науково-педагогічних шкіл, спільні українсько-польські наукові розвідки, проблеми сталого розвитку, проведення міжнародних форумів, випуск спільних монографій, наукових збірників; інноваційні стратегії у професійно-педагогічній освіті на основі світового і вітчизняного досвіду. Відповідно до сучасних вимог підготовлено колективну україно-польську монографію, де представлено діяльнісні засади професійно-педагогічної підготовки компетентних фахівців: цілепокладання як спрямованість на подальшу творчу співпрацю та підготовку сучасних компетентних фахівців; теоретичні і методологічні засади досліджуваної проблеми; ментальна та практична діяльність педагогів, майбутніх фахівців щодо розвитку творчого мислення особистості засобами інноваційних цифрових технологій; неперервність освіти як умова зростання творчого потенціалу фахівців; здоров’язбережувальні технології, що передбачають забезпечення безпеки життєдіяльності громадян.

До перспектив україно-польських досліджень віднесено: подальше обґрунтування теоретичних та методологічних засад особистісного та професійного становлення майбутніх фахівців у ситуації воєнного стану та відродження Української держави, розробка інноваційних стратегій та технологій українськими та польськими дослідниками, реалізації їх у практичній діяльності; розробку цифрового освітнього та наукового простору.

Ви розмовляєте Deutsch? – Взаємодія мов на заняттях іноземної мови у закладі вищої освіти в багатомовному середовищі.

Ілона Лехнер — 2025-06-27

Метою даного дослідження є аналіз форм мовної взаємодії в умовах багатомовного навчального середовища на прикладі викладання іноземних мов у Закарпатському угорському інституті ім. Ференца Ракоці ІІ. Закарпаття – західний регіон України, для якого характерне мовне розмаїття, зумовленого історичними обставинами та географічним розташуванням. Співіснування угорської, української, румунської, польської, російської та ромської мов створює унікальне підґрунтя для дослідження явищ транслінгвізму, мовного трансферу та інтерференції.

Емпіричну базу дослідження становлять спостереження за мовною поведінкою здобувачів вищої освіти освітньої програми 014 Середня освіта (Англійська мова та література) першого (бакалаврського) рівня вищої освіти, які вивчають німецьку як другу іноземну мову.

У процесі дослідження виявлено, що в багатомовному контексті студенти у процесі комунікації свідомо або спонтанно активізують різні мовні ресурси. Типові приклади перекладу, зокрема при розумінні завдань, доборі лексики чи створенні висловлювання, свідчать про мовну креативність студентів і потребують гнучкого підходу до процесу викладання. Доведено, що мовний трансфер має як позитивні, так і негативні форми, наприклад, перенесення граматичних структур або фонетична інтерференція є поширеним явищем і суттєво впливають на результати навчання.

Наголошено, що багатомовність створює не лише виклики, а й значні можливості для вдосконалення процесу викладання іноземних мов. Свідома інтеграція транслінгвального підходу та урахування місцевого мовленнєвого контексту можуть сприяти розвитку мовної компетентності та впевненості студентів у володінні іноземною мовою.

ЗМІСТ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ В ПОЛЬЩІ

Наталія Мирончук — 2025-06-27

Підготовка вчителя початкової школи є одним пріоритетних напрямів у контексті освітніх викликів. Вивчення зарубіжного досвіду та його критичне осмислення сприяє визначенню напрямів удосконалення змісту підготовки педагога. У статті проаналізовано зміст підготовки майбутнього вчителя початкової школи на рівні магістратури на прикладі освітніх програм підготовки на Педагогічному факультеті Варшавського університету. З’ясовано, що підготовка майбутнього вчителя у Польщі може відбуватися за паралельною і послідовною моделями навчання. Проаналізовано зміст підготовки фахівців за спеціальностями «Дошкільна педагогіка та рання шкільна педагогіка з педагогічною терапією» (2 роки навчання) і «Дошкільна та рання шкільна педагогіка» (5 років навчання). Визначено, що підготовка майбутніх учителів відбувається за п’ятьма модулями: психолого-педагогічна підготовка, змістова підготовка, дидактична підготовка, підготовка до викладання предмету, підготовка в галузі спеціальної освіти. Охарактеризовано зміст окремих модулів освітніх програм підготовки. Наголошено на ролі та змісті практичної підготовки майбутніх учителів. З’ясовано види, обсяг, завдання та зміст педагогічної практики за дворічною та п’ятирічною магістерськими програмами. На основі аналізу актуальних запитів щодо підготовки вчителя, вивчення польського досвіду окреслено деякі вимоги до змісту та організації педагогічної підготовки вітчизняних фахівців: 1) необхідність тісного зв’язку і зменшення розриву/ неузгодженості між теоретичним навчанням та практичною підготовкою майбутнього вчителя; 2) використання відповідних форм, методів, технологій підготовки, упровадження сучасних методичних рішень у процес підготовки майбутніх учителів; 3) формування/розвиток інтелектуальної культури викладача і студента та забезпечення етики академічного середовища.

КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ВПРОВАДЖЕННЯ ДОМАШНЬОЇ РОБОТИ В НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Віта Павленко — 2025-06-27

У статті зазначено, що домашні завдання є навчальною діяльністю, яку учні виконують вдома, і вона тісно пов'язана зі змістом навчання, відображеним у навчальних програмах. Домашні завдання можуть повторювати та закріплювати пройдений на уроці навчальний матеріал, розширювати його, доповнювати, готувати інформацію до нового уроку тощо.

Розглянуто особливості реалізації домашньої роботи в закладах освіти різних країн. З метою виявлення спільних та відмінних рис використання домашньої роботи у процесі навчання в Україні та світі обрано метод компаративного аналізу. Для його реалізації визначено перелік найбільш суттєвих педагогічних фактів (зміст поняття, характеристика компонентів, суттєві ознаки, умови реалізації, характерні особливості досвіду), відповідно до яких вивчався досвід. За результатами аналізу встановлено факт сформованості процесу навчання як загальноприйнятої концептуальної ідеї, що вимагає врахування освітніх реалій сьогодення з позицій економічного, соціального, політичного та культурного розвитку окремої країни.

Підкреслено переваги (максимально комфортні умови для роботи учня, оскільки він працює вдома в зручний для себе час; можливість індивідуального навчання, коли кожен учень не тільки виконує індивідуальне завдання, а й сам процес виконання завдання не залежить від інших учнів) та недоліки (неможливість контролю та допомоги з боку вчителя під час виконання домашнього завдання; слабо виражена можливість групової та командної роботи; відсутність можливості контролювати час і тривалість виконання завдання) домашньої роботи порівняно з іншими формами організації навчання.

Зроблено висновок, що домашня робота залишається важливою частиною навчального процесу у всіх країнах, при цьому розширюються, з'являються нові типи домашніх завдань. Разом з тим час, витрачений на виконання домашніх завдань, не впливає на результати шкільного навчання.

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЯК ОДНОГО З ЧИННИКІВ ПРОФЕСІЙНОГО САМОРОЗВИТКУ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

Валентина Фрицюк — 2025-06-27

У статті висвітлюється актуальна проблема розвитку соціальної компетентності як одного з визначальних чинників професійного саморозвитку майбутніх учителів. З огляду на зростаючі вимоги до педагогічної професії, акцентовано увагу на важливості формування у студентів педагогічних спеціальностей здатності до ефективної соціальної взаємодії, яка є необхідною умовою для їхньої повноцінної професійної реалізації. Соціальна компетентність розглядається як інтегрований комплекс знань, умінь, навичок, цінностей і соціально-психологічних якостей, що забезпечують здатність особистості конструктивно взаємодіяти, співпрацювати, вирішувати конфлікти, адаптуватися до соціальних змін і працювати в команді. У статті обґрунтовано, що розвиток соціальної компетентності безпосередньо впливає на формування емоційного інтелекту, рефлексивних здібностей, професійного іміджу та особистісної зрілості майбутнього вчителя. Здійснено аналіз наукових підходів до структури, змісту та етапів формування соціальної компетентності, подано огляд наукових джерел, у яких досліджено її зв’язок із самопізнанням, самореалізацією й професійною ідентичністю. Професійний саморозвиток представлено як безперервний, свідомий і цілеспрямований процес удосконалення особистості, що відбувається в умовах педагогічної взаємодії, суспільних викликів і внутрішніх потреб особистості до зростання. Наголошено, що ефективне формування соціальної компетентності є важливим завданням сучасної вищої педагогічної освіти, яка має створити сприятливе середовище для гармонійного розвитку професійно-компетентного, морально відповідального і соціально зрілого вчителя. Запропоновано перспективні напрями подальших наукових розвідок, зокрема дослідження організаційно-педагогічних умов розвитку соціальної компетентності у процесі професійного становлення майбутнього фахівця.